В мене є папуга…

Залежно від віку, в даним момент, дайте відповідь собі на одне питання: коли ви останній раз дзвонили, відвідували, або приділяли увагу своїм батька, бабусям і дідусям? Я маю на увазі не для матеріальної допомоги і моральної підтримки, а просто так, за для розмови, за для спілкування.

Зерно правди…

Чи помічали ви коли-небудь за собою, що у великій компанії родичів, ви ведете розмову тільки з рівними собі за віком або більш молодими? З тими, хто вам цікавий. З тими, з ким вам цікаво.

Зі старими ми зазвичай говоримо рідко, та й то, найчастіше у справі. Мовляв, а що з ними обговорювати щось, все одно не зрозуміють або не оцінить в силу віку чи інших понять.

Ми дуже часто діємо як би “повз”. А вони навіть перебуваючи поруч не подають виду. Просто сидять поруч і слухають, як ти розмовляєш з кимось про щось. Начебто вони теж частина співрозмовників. Це їх ілюзія, яка тішить. Але це ж зовсім не так. Ви ж звертаєтеся не до них. Ви можете навіть цього не помічати. Чи не помічати що хтось із старих поруч і нібито теж “бере участь” в розмові. Ви навіть не спромагається на них поглянути в цей момент. Ви цілком зайняті співрозмовником. А вони просто знаходяться поруч радіючи дрібним знакам уваги.

Хіба вони цього заслуговують? Люди які вас виростили і виховали, ваші рідні люди, хіба заслужили такої “подяки”? Життя навіть серед близьких в одній квартирі, проходить повз них. Люди похилого віку нам менш цікаві ніж однолітки, з якими у нас спільні інтереси.

Це не правильно… Подумайте, коли ви були маленькими, хіба ваша бабуся колись не звертала на вас увагу? Ні, ви завжди були центром її уваги. І погодьтеся, вам же це подобалося? А тепер уявіть собі протилежну ситуацію. Задумайтесь, наскільки вона кардинально неприємна. Коли тебе як би не існує в більшості випадків.



Ви для своїх літніх родичів назавжди залишитеся тим центром уваги, яким були з самого свого народження. А ось ми про них, з роками, чогось забуваємо. Не дзвонимо, не заходимо в гості. Точніше не так, ми це все робимо, але тільки “по-суті”. Мовляв, чого я попрусь на інший кінець міста просто так? Чого мені витрачати на це час? Поїду коли буде треба щось купити або ще щось … А зараз, в кращому випадку, подзвоню, якщо знайду для цього вільну хвилинку. І тільки хвилинку, не більше. Адже у мене ж стільки справ, більш цікавих для мене, ніж дзвінок бабусі і її безкінечні розмови про ліки та проблеми.

Насправді, їм не так важливо щоб ви їм щось привезли, як те, щоб їхня улюблена дитинка про них згадала. Вони теж хочуть бути учасниками життя, а не “відпрацьованим матеріалом”. Вони хочуть щоб їх думку запитували, і щоб вона враховувалося. Вони хочуть відчувати себе важливими і потрібними. Їм це як і раніше необхідно, як і для будь-якої людині на світі. Зрозумійте, вони вас люблять, і від цього їм ще болючіше …

Мій папуга…

Запитайте, а причому тут папуга, про якого йдеться в назві статті? Так все просто. Нещодавно, проходячи повз свого папугу я раптом звернула увагу, як він кожен раз коли я йду повз нього, біжить мені назустріч у своїй клітці. Він жадає спілкування та уваги. Йому весело зі мною говорити і гратися. Все його життя укладена в його клітці, де розваг не так то вже й багато. Тому він і тягнеться до будь-якого спілкування.

Я жодним чином, прямо не рівняють ваших чи своїх родичів з папугою. Просто ситуація знайома.

Повірте мені, що люди похилого віку, які живуть з нами, коли ми проходимо повз їх кімнати, теж сподіваються що ми до них зайдемо, поговоримо, розповімо як пройшло день або поділимося якоюсь новиною, пожартуємо і тд. Вони прислухаються до наших кроків по коридору в надії. Вони потребують нас не тільки для турботи, а й для спілкування, якого їм так не вистачає з віком. Ось тільки вони мовчать про це, щоб не турбувати нас. Щоб нас собою не навантажувати. Щоб не бути тягарем.

Хочу повернутися до початку статті, до свого першого питання. Давно? Я часто. А з тих пір як задумалась над цим питанням і написала цю статтю – постійно!

Автор: Ольга Котова